Мама бульбу відварила,
Товкачем її побила,
Сину котика зліпила,
На тарілку положила,
Сметанкою прикрасила.
А Роман вже чатував,
Котика він виглядав.
Проте котик це не знав,
І в тарілці тихо спав.

Хлопець сильно зголоднів,
Бо нічого ще не їв.
Котик став і потягнувся,
Від сметанки облизнувся.
Роман лиш хотів вкусити,
Аж тут котик став просити:
«Із картоплі я пухкенький,
Але дуже я маленький,
Ти не їж мене, прошу,
Мама дасть тобі борщу!

Якось восени дощик накрапав,
Рясно нашу землю ніжно омивав.
Хмари розтягнулись в небі голубім,
Сонечко сховали в білій пелені.
Дощ гуляв по полю, по лісах, степах,
Аж забрів в гайочок, де грибочок спав.
Ніжно усміхнувся до грибочка дощ,
Вимив його шапку і сховався в кущ.
Гриб напився соку і набрався сил,
Раптом озирнувся, а він не - один.
Раз, два, три, чотири… друзів - цілий гай,
Весело тепер їм, це ж бо справжній рай.

Вчителі контрольну складали,
Купу завдань туди накидали,
Щоб учні голови свої ламали,
І контрольну не написали.
Всі кричали, вищали, зітхали,
Але її так і не написали.
Сумні й невеселі вертались додому,
А мамі сказали, що все є чудово.
Відкрили щоденник і взяли коректор,
Замазали двійку завзято, швиденько.
І раптом згадали,
Що завтра в нас збори і мамі іти.
Потрібно швиденько із дому втекти,
Узяти припаси, планшет і книжки,
До друга найкращого свого іти.
Та щоб оминули напасті усі,

Там де Батьківщина моя – там і я.
Це рідний край мій.
Жила я тут і житиму,
Тому, що я – це Україна моя!

Вам вірш цей дарую
Хоч на завтра, хоч на вік.
Але сердце знає, 
Що я і Україна – на вік!

Біля мого дому Либідь протікає.
Засипали сміттям, і кінця немає.
А я дуже хочу, щоб шуміла річка.
Щоб жили там квіти і росла травичка.